Соціальна та моральна місія церкви

Наталія Коновалець

Конкурсна робота

«Новітній інтелект»

Якою може бути соціальна та моральна місія Церкви                             в сьогоднішньому українському суспільстві

Українське суспільство уже тривалий час стоїть перед важливим, серйозним і від­повідальним викликом – збудувати своє гідне майбутнє. Далеко не останню роль в ре­алізації цієї мети покладається на Церкву як одну з повноцінних суспільних ін­с­ти­ту­цій. Держава, як інша суспільна інституція, з одного боку давно вже визнала Церкву рів­но­правним собі суб’єктом, збагнувши, що її функцій вона (держава) не здатна пе­реб­рати на себе. З іншого боку, держава ще не надала Церкві достатньої свободи дій для реалізації цих функцій. У зв’язку із цим переосмислення ролі Церкви у подальшому становленні українського суспільства залишається актуальною проблемою.

Які ж головні риси сучасного українського суспільства? Вони загалом суперечливі. З одного боку наше суспільство ззовні наче позбулося старих радянських ідеалів, але з іншого боку вони залишаються глибоко вкоріненими у менталітет нації. Здавалось би нинішнє українське суспільство вступило в нову постіндустріальну чи радше інформаційну фазу розвитку, проте залишається глибоко аграрним, бо переважна частина його так чи інакше має стосунок до виробництва сільськогосподарських продуктів. Наше суспільство залишається глибоко консервативним, зосередженим на власних традиціях та культурних формах, однак  воно відкрите на зовнішні впливи із Заходу. І що цікаво, що негативні речі проникають до нас і засвоюються значно швидше, ніж позитивні, а це – матеріалістичний спосіб думання, секулярне мислення, не кажучи вже про такі конкретні речі, як аборти, евтаназія тощо. Попри все варто зауважити, що релігійність сучасного українського суспільства стає все більш помітним фактором не лише особистого, але й публічного життя.

Однак наявні  суперечності так чи інакше відображаються на духовному стані суспільства, його окремих членів. А особливостями такого стану є наростаючий моральний релятивізм, коли усякі моральні стосунки можуть бути виправданими, аби вони тільки явно не зачіпали прав інших. Інша особливість – псевдо релігійність, яка з одного боку поєднується із різноманітними забобонними та езотеричними практиками, а з іншого – виявляється лише зовні, в церковних обрядах та культах, а не в особистому житті. Загалом, стан суспільства можна визначити як хронічно хворобливий, зіпсутий, бо усе духовне витіснено із життя. А тому сучасна українська людина, котра пережила і переживає низку різних криз, дефіцитів, нестатків, епідемій, потрясінь, стихій тощо досі не навчилася бачити прекрасне серед буденності, досі не навчилася жити заради іншого, і так і не навчилася бачити Бога у своєму житті.

Власне до Бога має безпосередній стосунок така суспільна інституція як Церква. У більшості державних документів її саме так і визначають, як суспільну інституцію, організацію, що має відповідну структуру та керівництво. Таке визначення Церкви є звичайно вірним, однак далеко неточним. Більшість людей неправильно ототожнює Церкву із церквами, тобто, храмами, з духовенством. Відомі спроби політично потрактувати Церкву. Щоб збагнути суспільну місію Церкви, слід глибше осягнути суть Церкви.

Що ж Церква каже сама про себе? Вона розглядає себе як спільноту осіб, котрі вірять в Ісуса Христа як свого Спасителя та слідують його моральному прикладу, а засобом, що допомагає у цьому, що дає силу наслідувати Христа, є Таїнства Церкви, котрі звершуються під час богослужінь у храмах. Отож, насправді духовенство та монашество посідають лише кілька відсотків від загальної кількості людей Церкви. Сама ж Церква може існувати і поза церквами (храмами), і це довела нещодавна історія. Комуністична влада руйнувала та замикала храми, однак люди свідчили віру і молися підпільно поза храмами. Саме з позиції такого розуміння Церкви, окресленого в цьому абзаці, слід розглядати її місію.

Тим не менше, не слід відмовлятися і від інституційного розуміння Церкви. Так, сучасна традиційна українська Церква, котра веде свої початки від Володимирового хрещення Руси, організаційно представлена чотирма Церквами: Українською Православною Церквою (УПЦ), Українською Православною Церквою Київського Патріархату (УПЦ КП), Українською автокефальною Православною Церквою (УАПЦ) та Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ). Усі ці Церкви (включаючи й греко-католиків), називатимемо далі українським православ’ям, бо усі вони зберігають православне богослужіння, розвивають православне богослов'я, формують православну духовну і матеріальну культуру.

Окремо від них стоїть Римська Католицька Церква, котра хоч і не походить від Володимирового хрещення, і дещо чужа українському суспільству, однак є повноцінною і канонічною Церквою, котра зробила і свій внесок у формування ідентичності українського суспільства.

Відсутність єдиної української Церкви, невизнання у світі окремих із наших Церков (УПЦ КП і УАПЦ), або їх підпорядкування зарубіжним релігійним центрам – Москві (УПЦ) та Римові (УГКЦ) є фактором, що реально обмежує місію церкви в сучасному українському суспільстві. Тому слід всяко вітати зусилля нинішнього керівництва України на розбудову єдиної помісної Української Церкви, бо тільки тоді вона зможе нести повноцінно свою місію, не оглядаючись ні на Рим, ні на Москву. Однак вже зараз відомо чимало прикладів співпраці чотирьох гілок українського православ’я під егідою Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. До цієї Ради входять римо-католики, а також входять протестантські церкви, однак їх не розглядатимо з огляду на те, що вони не були від початків притаманні українському християнству.

Розуміння місії Церкви у суспільстві повинне базуватися на таких аксіоматичних принципах, як свобода совісті (тобто місія Церкви не повинна зводитися до прозелітизму – залучення максимальної кількості людей до членів тієї чи іншої Церкви), партнерські стосунки з державою (тобто, розгортаючи свою місію, Церква повинна максимально рахуватися з позицією держави, якщо тільки ця позиція не є атеїстичною; адже, державу і Церкву формують ті самі особи); згідність із своїм покликанням (метою Церкви має бути спасіння людини та освячення світу, і від цієї мети Церква не може відступити, бо в такому разі перестане бути Церквою).

Свою місію Церква здатна реалізовувати у багатьох сферах суспільного життя, а передусім в соціальній (в широкому розумінні ця сфера включає економіку, політику, культуру, екологію, освіту, охорону здоров’я і навіть державну безпеку), та моральній, (котра в той чи інший спосіб має пряме відношення до соціальної сфери, бо мораль реалізовується крім особистого життя особи в економіці, політиці і т. д.). Розглянемо конкретніше стосунок Церковної місії до перелічених вище суспільних данностей. При цьому зауважимо, що активність суспільної місії церкви останніми роками помітно зміщується з суто релігійного поля суспільної моралі до  соціального служіння українському суспільству.

Церква приділяє значну увагу праці з молоддю, і мабуть звідси і стартує со­ці­аль­на місія українського православ’я. Практично кожна конфесія має спеціальні стру­к­турні підрозділи, котрі займаються проблемами дітей та молоді. Передусім праця цер­ковних організацій із молоддю здійснюється через освітні заклади. З одного боку – це за­гальноосвітні школи, коледжі, університети, куди йдуть за своєю ініціативою свя­щеннослужителі. З іншого боку – це недільні школи, що діють при храмах, а також спеціалізовані навчальні заклади, де підростаюче покоління одержує богословську освіту. Сюди йти – це вже ініціатива не священнослужителів, а молодих осіб.

Однак далеко не повною мірою нині реалізовується місія церкви в на­ці­о­наль­но­му виховному процесі шкільної та студентської молоді через недостатнє розуміння чи­­нов­никами управлінь освіти потреби в такій місії. В результаті, відбувся певний ро­з­поділ зон впливу: у західних регіонах викладають християнську етику під пат­ронатом УГКЦ, а на сході – основи православної культури під патронатом УПЦ. Хоч загалом немає принципової відмінності між вказаними навчальними дисциплінами, однак має місце відсутність єдиної національної концепції з цього питання.

Невизнання державою жодної релігії як офіційної не передбачає атеїстичного характеру державних структур, і навіть не передбачає відмови від визнання православ’я як визначного чинника української національної ідентичності. Таку ідентичність в підростаючого покоління і повинна плекати освіта. Тому атеїстичний характер національної освіти України, як і її нейтральність, індиферентність стосовно православної віри і культури неприпустимі. Звичайно, заборона пропагування в будь-якій формі будь-якої релігії (або атеїзму)  у навчально-виховному процесі освітніх закладів повинна бути дієвою. Однак навіть татарин-мусульманин, котрий мешкає в Криму, повинен знати і поважати українську православну віру і культуру, оскільки він мешкає в Україні, є її громадянином. Тому викладання православних дисциплін, курсів християнської етики тощо, слід рішуче підтримувати.

Церква й надалі розвиває конкретні форми служіння серед визначених соціальних когорт. Зокрема, доволі непогано розгорнулися різні форми капеланства серед військовослужбовців та інших категорій силовиків. Гальмує подальший розвиток такого служіння відсутність суспільно  прийнятої думки щодо способів присутності  церкви  в  Збройних  силах та інших силових формуваннях. До того ж, інколи представники тих чи інших конфесій надто конкурують між собою у питаннях військового капеланства, та ті, що проникли у якісь частину першими, намагаються не допустити туди інших. Тим не менше, усі головні конфесії, зокрема, УПЦ та УГКЦ, мають спеціальні підрозділи, відповідальні за організацію діяльності у  війську, очолювані найвищими ієрархами у сані єпископів. В духовних семінаріях на доволі високому рівні поставлено підготовку священнослужителів, що у майбутньому займатимуться душпастирством серед військовослужбовців. Цікавий історичний досвід такого душпастирства має УГКЦ, священики якої в період Західно-Української Народної Республіки безпосередньо служили капеланами у збройних формуваннях ЗУНР як офіцери.

За аналогією розвивається капеланство у сфері охорони здоров’я. У більшості лікарень обладнано каплиці та здійснюються богослужіння для хворих, що перебувають на стаціонарному лікуванні. Однак, не менш важливим ніж богослужіння є особистий контакт душпастиря та хворого. Адже, крім суто фізичних проявів, хвороба часто супроводжується душевними стражданнями, почуттям власної безпорадності та ізольованості тощо. Церква рішуче відкидає евтаназію – право людини на штучне умертвління у випадку смертельної хвороби за її власним бажанням (або на бажання її близьких, якщо ця особа в комі). На те місце Церква як альтернативу пропонує паліативне служіння – вона готова взяти на себе допомогу смертельно хворій особі гідно провести останні дні земного життя.

Однією із найочікуваніших місій Церкви в українському суспільстві є благочинна місія. Вона здійснюється у формі роздачі харчів для людей з вулиці, утримання сиротинців для дітей, притулків для людей похилого віку, соціально-реабілітаційних центів для осіб з особливими потребами, надання гуманітарної допомоги тим, хто постраждав від стихійного лиха тощо. Подібним займаються і відповідні державні служби. Однак, у чому ж властиво місія Церкви? Церква, на відміну від держави, надаючи посильну благочинну допомогу, ставить за мету надати й допомогу духовного плану, огорнути ці категорії людей любов’ю, співчуттям, милосердям.

З огляду на велику ступінь зіпсутості сучасного українського суспільства все більшої актуальності набуває моральна місія Церкви. Передусім, вона полягає в тому, що Церква повинна бути моральним авторитетом суспільства, стоячи при цьому понад позиціями різних соціальних груп, національних спільнот та політичних вподобань. Церква апелює до совісті кожного, пробуджує любов та милосердя, закликає наслідувати свій ідеал – Христа. При цьому не слід заперечувати, що українське православ’я повинне підтримувати патріотичну та національну свідомість громадян України.

Які найстрашніші моральні виклики стоять перед сучасним українським суспільством? Передусім, моральний релятивізм, котрий в пересічного українського обивателя виглядає наступним чином: я собі можу жити так, як мені добре, і це моя особиста справа, головне, щоб не завдавав шкоди іншому; а інший може теж жити, як йому хочеться, аби мені від цього не було гірше. Внаслідок такого способу думання, який нав’язаний українцям через проникнення до них західної культури шляхом телебачення, Інтернету, ми маємо зростання кількості розлучень, одне з перших місце у світі за кількістю абортів, виправдання дошлюбного статевого життя. Якщо українському православ’ю не вдасться зламати тенденції, що останнім часом накреслилися, то незабаром матимемо легалізованими одностатеві «шлюби», подібно до того, як це вже зараз є в окремих країнах Європи.

Усе це – суспільні патології, котрі держава силовими чи каральними засобами не зможе вилікувати. Саме тут, як ніде інше, потрібен голос Церкви, котрий мусить активно, але й ненав’язливо, апелювати до людської совісті, очищуючи її від усяких шкідливих нашарувань.

Негативною тенденцією суспільної участі церкви є політизація релігійного життя у нашій державі, що відволікає Церкву від її справжньої місії в українському суспільстві, спотворює іманентно притаманні Церкві функції, деформує духовність суспільства. Мабуть, недоречно повністю відкидати участь Церкви у політичному житті. Безперечно, пряма участь Церков у виборчому процесі недоречна. Однак, українська Церква  виступає суттєвим  фактором  демократизації  життя  суспільства  на  засадах  християнських  цінностей, формує  активну  позицію  громадян  у  справі  відстоювання  ними  своїх  прав,  не лише релігійних, але й політичних, що в остаточному підсумку послужить цілям формування й розвитку громадянського суспільства в Україні.

Із розширенням  сфери  вжитку в церковному середовищі української  мови,  посилюються  тенденції  до  подолання  російськомовного космополітизму. Навіть найбільш консервативна у мовному питання УПЦ, котра на богослужіннях керується церковнослов’янською мовою, нещодавно прийняла рішення про поступовий переклад богослужбових книг українською. Хоч зростання вжитку української мови ще не є достатньо підкріплене матеріально, однак уже зараз лінгвісти констатують наявність у мові цілісної україномовної сакральної субкультури, і навіть виникнення ще одного стилю мовлення – релігійного (поряд з художнім, науковим, публіцистичним тощо).

Церква в Україні відокремлена від держави, однак партнерські стосунки між Церквою і державою ще до кінця не налагоджені. На жаль, ці стосунки часто переслідують ту чи іншу корисливу ціль: політики хочуть від Церкви підтримки, Церква від них – грошей. Усе це – складнощі перехідного періоду. Однак до того додається звужене трактування відокремлення Церкви від держави: Церкві заборонено участь у суспільному житті, і вся діяльність Церкви повинна відбуватися у церквах (храмах). Частково цей принцип самій Церкві вдалося зламати. Так звані принципи взаємного невтручанні і партнерства означають повагу та визнання Церквою і державою взаємної компетенції кожного у їх специфічних сферах, тому держава  визнає існування внутрішніх канонічних приписів церкви.

Розвиваючи свою суспільну місію, Церква України  повинна подбати і про свій власний поступ. Зокрема, на порядку денному відродження нашої української церковної самобутності, традицій української православної культури, позбавлення комплексу меншовартості стосовно «старшого брата» – Москви, котра насправді є молодшою сестрою Києва, та звернення до своєї «матері» – Константинополя і всього грецького православ’я, підтримання належних стосунків зі справжнім братом Римом.

Перспективи подальшого розгортання місійної діяльності Церкви в сучасному українському суспільстві залежать великою мірою від соціальної активності і соціальної мобільності її членів. Саме завдяки такій активності церква проникає у ті сфери суспільного життя, які ще донедавна були цілком закритими для релігії взагалі. Спільною метою держави і церкви є забезпечення права людини на свободу  совісті, консолідація українського суспільства навколо національної ідеї, збереження та примноження української національної православної культури, формування його ціннісних та моральних орієнтацій, забезпечення міжконфесійної стабільності, повернення конфесіям націоналізованої в минулому нерухомості та іншого майна, сприяння формуванню здорового способу життя, зміцнення інституту  сім’ї, захист дитинства та материнства, соціальна інтеграція осіб з особливими потребами, охорона природної і культурної спадщини; культурно-просвітницька діяльність зі  збереженням традиційної релігійної  культури українського суспільства, захист суспільної  моралі від проникнення культу насильства, жорстокості, порнографії, освітня діяльність.

Використана література

1.     Виговський Л. Церква як фактор формування  громадянського суспільства в Україні  // Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. – № 2. – С. 187–193.

2.     Церква  в Українському  суспільстві. Матеріали  соціологічного  дослідження  / За  ред. В.П. Перебенесюк  – Київ:  ВІП, 2004. – 52 с.

3.     Решетніков Ю. Релігія в публічні сфері: виклики і можливості // Людина і світ. – 2004. – № 10. – С. 8–11.

4.     Биченко А., Міщенко М. Проблема релігійного навчання та виховання дітей і молоді в Україні очима громадян // Національна безпека та оборона. – 2005. – №8. – с. 3–25.

5.     Про духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу: Декларація Помісного Собору УПЦ КП // http://risu.org.ua/ukr/ resourses/religdoc /uockp_doc/uockp_councildeclaration2004/

6.     Звернення з приводу суспільно-економічної ситуації в Україні і світі [Синоду єпископів УГКЦ] // http://risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc//ugcc_ doc//appeal_ synod_ situationUA/.